Пасіка ХІХ століття.
100 років тому було створене Подільське товариство бджолярів, яке стало впроваджувати серед подолян прогресивного методу утримання бджіл – рамкових вуликів


Країна наповнена медом і воском

З давнини Поділля звалося медоносним краєм. «Країна ця, – говорив італійський хроніст ХV – XVI ст. Алесандро Гваніні, – до того врожайна і багата усім, що може тільки рости на землі… Станеш на землю ногою, та часом витиснеш із неї струмок знаменитого подільського меду, бо бджоли, не маючи вже місця в лісах, роїлись в землі та на берегах рік, всюди, де було будь-яке придатне місце…» Польський історик-хроніст XV ст. Ян Длугош називав Поділля «землею обітованою, медом і молоком текучою». Французький дослідник й мандрівник Блез де Віженер у 1573 році писав про Поділля: «...Країна, наповнена медом і воском». Недарма Подільські Товтри названі були Медоборами. З давнини подоляни навчились «забирати» мед у диких бджіл, що роїлися у землі чи на бортях. Бортями називали бджолині осідла, що знаходились на деревах у бору – сосновому лісі, а людей, що займалися цим промислом, – бортниками.

З роками мед і віск набували дедалі більшого значення як продукти харчування і торгівлі. Тому борті стали привласнювати. Той, хто перший відстежив бджіл, робив на дереві позначку (знак, клеймо) і вже ніхто не смів зачіпати борті. Ці знаки закріплювали за тим чи іншим мешканцем бджолине дерево (борть) на законодавчому рівні, а порушників закону суворо карали. Про це чітко сказано у першому писемному збірнику законів – «Руська правда», в якій охороні бортей присвячено аж сім параграфів - більше, ніж будь-якому іншому промислу.

Вдосконалювався й догляд за бортями. Оскільки природні дупла мали невеликі розміри й були незручні для постійного користування, бортники намагалися надати гнізду, коли воно було порожнє, зручної для них форми: за допомогою сокири чи долота його поглиблювали та розширювали. Інколи видовбували штучні борті, а щоб краще сідав рій, їх обмащували медом. Все частіше борть зрізали з усіх боків і переправляли ближче до житла. Так з’явилися перші вулики – відсічені від дерева борті, які назвали: пень, колода, дуплянка, довбанка. Вулики об’єднували у пасіки – спочатку лісові, а згодом і домашні.

Так, поступово, від XVI ст. однією з найголовніших галузей господарювання на Поділлі стало бджільництво. Наприклад, у XVIІІ-ХІХ ст. пасіки, які мали від 100 до 500 вуликів, були в лісах усіх без винятку панських маєтків Проскурівського повіту. У 1837 році в Подільській губернії нараховувалось до 200 тисяч вуликів бджіл, які дали близько 150 тисяч пудів меду і воску. З них третина залишалась для домашніх потреб, інше йшло на продаж. Збували мед і віск на місцевих базарах. Для вивозу за межі губернії (у тому числі й до Європи) мед і віск скуповувалися на ярмарках у Балті, Ярмолинцях і Меджибожі. Свічкові заводи існували у Проскурові, Купині, Чорному Острові, Летичеві, Зінькові, Меджибожі тощо.

Від дуплянки до рамки

У період одомашнення бджіл були відомі 4 основні типи вуликів – борті, колоди, дуплянки та сапетові – плетені з очерету чи соломи. У XIX ст. на Поділлі поширеними залишились два типи: вулики, виготовлені з дерев’яних дупляних колод, які в народі називали «пнями», та плетені з соломи («солом’яники»).

Отож, ще пару століть тому бджільництво залишалось варварським. Щоб добути мед, пасічники змушені були попередньо знищувати бджіл. На початку XIX століття, дякуючи Петру Прокоповичу з Чернігівщини, народилося раціональне пасічництво. 1814 року він уперше в світовій практиці виготовив рамковий вулик. Це була справжня революція у бджільництві. Але, на Поділлі перші рамкові вулики з’явилися тільки в 1870-х роках, й лише у окремих панських господарствах. Селяни вперто продовжували використовувати вулики-колоди. Так, на початку ХХ ст. число рамкових вуликів становило лише десяту частину від загальної кількості. Просвітництвом серед подільських бджолярів вирішило зайнятися створене у 1911 році Подільське товариство бджолярів. Цікаво, що більшість членів цього товариства були… священиками. Справа в тому, що століття тому багато церковнослужителів нашого краю були активними бджолярами й утримували великі пасіки, а, наприклад, сам Преосвященний Серафим був почесним головою вищезгаданого товариства. За його ініціативою та благословенням у 1911 році товариство улаштувало показову пасіку: у Проскурові, на місці старого закинутого цвинтаря, вибудували майстерню і склад приладдя, а навколо розмістили показові рамкові вулики. Головною метою організації цієї пасіки, так само як і товариства, була допомога бджолярам Поділля в «правильному облаштуванні» пасік та доведення не ефективності застарілих вуликів-дуплянок. На проскурівській показовій пасіці (до речі, єдиній у губернії) товариством бджолярів проводились теоретичні та практичні заняття, на яких пояснювали і демонстрували переваги та зручності рамкових вуликів. Відразу приймали замовлення на виготовлення таких вуликів, реалізовували за помірною ціною всілякий інвентар і приладдя для пасічників. Така праця дала свої результати – за три роки число рамкових вуликів на Поділлі становило вже п’яту частину...

Нині вже давно забулось про існування тієї зразкової пасіки, а на її місці височіють прилеглі до Свято-Покровського собору будинки. Проте, сучасні пасічники повинні знати – поштовх до поширення на Поділлі вуликів сучасного типу був зроблений століття тому у Проскурові нашими священнослужителями.